ГЛАВНАЯ

МИРОВОЗЗРЕНИЕ

АКАДЕМИК НАН УКРАИНЫ
ПРИСНЯКОВ ВЛАДИМИР ФЕДОРОВИЧ

МИРОВОЗРЕНИЕ

ИНТЕРВЬЮ


А ВСЕ Ж ВОНА ОБЕРТАЄТЬСЯ (Столиця №16(416) 19-25 квітня 2002 року)


АКАДЕМІК ВОЛОДИМИР ПРІСНЯКОВ: З УКРАЇНИ Я НІКУДИ НЕ ПОЇДУ( По матеріалам інтерв'ю Михайлині Скорик для „України молодої” 21 травня 2003 р.)

КОЛЕКТИВУ ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ( Газета «Лица», жовтень 2003)

ВЫСОКИЕ ТЕХНОЛОГИИ… КРУЧЕНИЯ ВОЛАМ ХВОСТОВ (Газета «Дзеркало тиждня», № 10 (538), 19 - 25 Березень 2005 року)

ТРИВАЛИЙ ПОХІД ЗА ПРАВДОЮ АКАДЕМІКА В.ПРІСНЯКОВА (Газета «Дзеркало тиждня», № 49 (577), 17 - 23 Грудня 2005 року)

ЗРЯ ПРОМЕТЕЙ УКРАЛ ОГОНЬ У БОГОВ! (Газета «Дзеркало тиждня», №19 (598), Травень 2006 року)

ТОРИЕВАЯ ЭНЕРГЕТИКА — ПРОРЫВНАЯ ТЕХНОЛОГИЯ XXI ВЕКА (Газета «Дзеркало тиждня», № 27 (606) , 15 - 21 Липень 2006 року)

РАКЕТНИЙ СИРОВИННИЙ ПРИДАТОК (Газета «Дзеркало тиждня», № 30 (609), 5 - 19 Серпня 2006 року)

КОСМІЧНИЙ ВІЗНИК (Газета «Дзеркало тиждня», № 43 (622), 11 - 17 Листопада 2006 року)

ФАНТАСТИЧНІ ЗАМАЛЬОВКИ МАЙБУТНЬОГО МОЖУТЬ СТАТИ РЕАЛЬНІСТЮ (Газета «Дзеркало тиждня», № 48 (627), 16 - 22 Грудня 2006 року)

ЧТО ПЬЕМ? РАЗВЕДЕННЫЙ ЯД (Газета «Дзеркало тиждня», № 11 (640), 24 - 30 Березня 2007 року)


АКАДЕМІК ВОЛОДИМИР ПРІСНЯКОВ: З УКРАЇНИ Я НІКУДИ НЕ ПОЇДУ

Колишній ректор ДДУ, однокурсник Кучми і ракетник зі світовим ім’ям уже п’ятий рік не може дізнатися, чому його вигнали з роботи з “вовчим” білетом


У життя трапляються найнеймовірніші речі. Дванадцять років Володимир Прісняков керував Дніпропетровським державним університетом, “кузнею” кадрів для закритого військово-промислового міста, не першого, але й не другого в Україні. Потім – раз, і його, раптово звільняють з посади, як несумлінного студента, за статтею “за прогули”. Звільняють у 1998-му, проте досі Володимир Федорович так і не може “вибити” документи про звільнення. Він став єдиним в Україні безробітним академіком, який міг би, але не може передати молоді свій багатющий науковий досвід двигунобудівника.

Як професійний науковець, він любить писати і не любить говорити. Особливо після звільнення – на власному досвіді переконався, як дорого обходиться пряме слово, сказане не тій людині в обличчя, але нашептане на вухо “кому слід”. Проте поговорити з “УМ” Володимир Федорович погодився – хоча наша газета свого часу багато критикувала його як проро-сійського ректора, але й сьогодні цінує як ракетника зі світовим ім’ям. Тим більше, що життя Пріснякова можна вважати “радянською мрією”. Хлопець з простої робітничої родини не просто вибився в люди, а й потрапив на престижний курс фізтеху, де також вчився майбутній президент Леонід Кучма, навчався у Франції в Нобелівського лауреата Луї Нееля, працював разом з Михайлом Янгелем, Володимиром Уткіним, В’ячеславом Ковтуненком. Втім, читайте самі…


– Володимире Федоровичу, ви стали ракетником уже тоді, коли про космос мало що знали – ще до польоту Юрія Гагаріна. Хто “винен” – школа, батьки, випадок?

– Родом я з дніпропетровської станції Верхівцево. Знаєте, що таке станція? Це те ж село, тільки люди працюють не в колгоспі, а на залізниці. Дитинство припало на війну: Я добре пам’ятаю її початок, німців у нас на постої, єврейську сім’ю, яку ми переховували, визволення від окупації. Батько працював на паровозі – кочегаром, помічником, машиністом, мати була провідницею, прості люди, але мені вони завжди казали: “Вчися, сину”.

Залізничні школи в той час були дуже сильні своїми вчителями. У нас у класі було по 40-45 учнів, ми сиділи по троє-четверо за партою, писали на газетах, підручники отримували по одному на весь клас, проте вчилися фанатично. Фізику в старших класах нам викладав Василь Прокопович Великодний – після його уроків навіть в університеті я довідався не дуже багато нового, мабуть, він і розбудив у мені “технаря”.


– Як від простих паровозів ви прийшли до ракетних двигунів?

– Коли ще був школярем, у дев’ятому класі, купив книжечку Л. Баєва "Самолет-ракета". Досить складна робота, де описані всі відомі на той час двигуни, але я її вивчив. І відтоді “захворів”. Звичайно, я не знав про указ Й. Сталіна про відкриття в 1952 р. в Дніпропетровському держуніверситеті ракетного – фізико-технічного факультету. Але доля мене привела саме туди. Закінчив школу із золотою медаллю – і мене взяли без екзаменів. Так і зв’язав себе з ракетобудівною промисловістю СРСР.


Свою книжку з секретного відділу я не міг показати навіть дружині


– Після навчання як науковець ви працювали у держуніверситеті і водночас “обслуговували” Південмаш…

– При Південмаші я був неначе "прикомандирований". Вони займалися практикою, а я викладав і займався наукою - мав час працювати над певною конкретною проблемою у відділі, який опікувався динамікою двигунів. Одну з перших монографій "Клапани бортових систем стратегічних ракет дальньої дії" редагував сам генеральний конструктор, людина-легенда Михайло Янгель. Було б корисно зараз надрукувати їх в Україні, але, на жаль, вони пропали не відомо де.


– Як пропали? Хіба у вас не збереглося авторського примірника?

(Сміється.) У мене тих книжок взагалі не було. Знаєте, як ми їх писали. Був зошит, засекречений. Я його брав у бібліотеці, працював, а потім здавав, у мене не залишалося жодних записів, усе, що написав за день, я віддавав. Тоді ж комп’ютерів не було – перераховували всі аркушики. Не дай Бог, якогось клаптика паперу не здав би – був би скандал з непередбачуваними наслідками. Готову книжку я не міг показати навіть дружині.


– А як ви прийшли до ракетно-ядерних систем – адже про них ваша докторська?

– Це дійсно незвично. Хіба міг я, науковець із закритого міста, з закритого факультету мріяти, що поїду за кордон? Ні, ні, і ще раз ні. Але в середині 60-х відбулося потепління, і першою країною, з якою ми обмінялися спеціалістами, виявилася Франція. Французи вимагали знання французької, а я все життя вчив саме її. Так я потрапив в Гренобль до Нобелівського лауреата Луї Нееля. Цей французький академік у них визначав все: був науковим керівником атомного центру, Політехнічного інституту при університеті, керівником коледжу і низки організацій. Він мені і запропонував займатися безпекою швидких реакторів, які впроваджувалися на підводних човнах і на електростанціях. Я, мабуть, став одним з перших, хто почав вивчати цю проблему.


Колишня ракетна техніка в Україні померла


– Усе життя пропрацювавши на ракетобудування, сьогодні ви кажете, що в нього немає майбутнього. Чому?

– Колишня ракетна техніка в Україні майже померла. Я це прогнозував давно і не тому, що я хотів, щоб вона померла, а просто бачив світову тенденцію.
У "Південмашу" – купа своїх проблем. Не тільки з фінансуванням, з кадрами. Багато спеціалістів покинули конструкторське бюро, хтось помер, хтось знайшов іншу роботу, молодь не приходить. Найбільш талановиті поїхали за кордон: в Ізраїлі працює мій учень, професор Олександр Капулкін – світового рівня фахівець з електроракетних двигунів,туди виїхав професор Вячеслав Фоменко – один зі “стовпів” КБ “Південне” з електромеханіки та керування ракетами, в Україні йому, “молодому пенсіонеру” доводилося торгувати бананами.
Не випадково 10 років тому з нашими ракетниками ми рівнялися з французами, американцями та росіянами, а в грудні 2001 Європа організувала симпозіум на тему "Причина розвалу ракетної техніки в Україні і Росії і шляхи виходу з неї".


– Зараз ви працюєте за фахом?


– Наскільки це можливо в домашніх умовах. Протягом останніх років я складаю прогноз розвитку ракетно-космічної техніки – я розробив підхід, якийа дозволяє його змоделювати. Але проблема в тому, що в мене обмежений доступ до літератури: дома - не все є, а інтернет – дорогий, навіть моєї стипендії академіка і пенсії не вистачає.


Город і 17 робочих годин на добу


– Тоді навіщо працювати, якщо у вас немає роботи?

– Я звик. Щодня встаю о п’ятій-шостій ранку і працюю до 10-11 вечора. Зрозуміло, займаюся не тільки ракетною технікою – я змінюю її на дослідження з психології чи економіки. Це й спасіння і одночасно відпочинок для мене. Правий був Петро Ілліч Чайковський, який казав: чим гірше матеріальний стан, тим більший стимул до праці.
Влітку, щоб було дешевше жити і більше грошей залишалося на науку, на поїздки на конференції, ми з дружиною працюємо на городі за 12 кілометрів від Дніпропетровська.


– Чому ви не поїхали за кордон, як інші?

– На мене був шалений тиск від “своїх”, щоб я виїхав, особливо після скандального звільнення. Проте моя відповідь завжди була така: „Це моя країна. Я для неї зробив значно більше, ніж ті, хто мені радять їхати. З України я нікуди не поїду”.


- Але можливості викладати у вас є…

– Знаєте, мені хочеться все-таки дізнатися, за що мене вигнали з університету з “вов-чим” білетом. Інакше наказ про своє звільнення я назвати не можу. До речі, копії документів про звільнення я не можу отримати на руки –навіть через суд. Мої документи Поляков зробив чепез 10 років „конфіденціальними”. Хіба я маю можливість викладати за таких умов? Так, провів семінарське заняття в Донецькому національному університеті, мав невеличкий курс лекцій в Одеському університеті, консультую в ОНУ двох аспірантів – а колись же у мене було по десять аспірантів і докторантів. Хоча потенціал є – за ці роки я надрукував більше 10 могнографій і 150 статтей,в основному на англійській.


Доступ до Президента для мене закритий


- Вчитися вам довелось на тому самому зоряному курсі фізтеху, що й Леонідові Кучмі. То знаєте Президента ще зі студентської лави?

- Як студента я його знав "шапочно", на курсі він особливо не виділявся. Його староста Олексій Кушин любить пригадувати, як студент-Кучма мало не спалив у гуртожитку кімнату. Ми мало перетиналися: у нас на курсі було 450 студентів. Зустрічався з ним пізніше, коли він став директором Південного машинобудівного заводу...


– У Дніпропетровську, місті, де дві третини населення працювали на Південмаші, доводилося чути, що директором Кучма став завдяки дружині. Це правда?

- Людмилу Миколаївну я знав добре, бо я контактував з відділом, де працювала вона... Вона навіть креслила секретні графіки до моєї дисертації, за що я до сих пір не розрахувався з нею. А родина в неї справді непроста. Дівоче прізвище Людмили Кучми – Талалаєва, але Вона була пасербицею Туманова - заступника головного інженера Південмашу. Потім він став головним інженером главку Міністерства загального машинобудування в Москві і, можливо, його підтримка зіграла якусь роль у кар’єрі Леоніда Кучми.


- У 1994 році як ректор Дніпропетровського державного університету ви Леоніда Даниловича підтримували і хотіли бачити Президентом саме колишнього директора Південмашу...

- Коли він повернувся в Дніпропетровськ після звільнення з посади Прем'єра, я прийшов до нього додому і запропонував зробити програму нових рубежів, як у Франкліна Рузвельта, щоб вийти з кризи. У тій ситуації здавалося, що практик зможе краще керувати державою, ніж партноменклатурник, навіть високопоставлений, у всякому разі може навчитися керувати державою. До речі, типова помилка приписування слів Леніну, що кожна кухарка може керувати країною – у Леніна сказано, що кожну кухарку „можна навчити керувати країною”...Проте перебування в Києві часто змінює людей. При владі він дозволив себе використовувати іншим, які його руками зводили свої рахунки, у цьому, по-моєму, його біда. Але якщо теоретично відповідати на Ваше питання, то треба сказати словами О.М. Макарова „час зажадав таких людей”.


- Тобто з Кучмою-президентом ви спілкувалися мало?

– З Президентом Кучмою я зустрічався всього двічі-тричі. На жаль, наша “демократія” обмежила можливості спілкування з владою, навіть через листування. Особливо, коли звертаєшся до гаранта Конституції. Раніше будь-який лист “нагору” мав відповідь, причому чим вище, тим уважніше розбиралися. Зараз - навпаки. У всякому разі більше десяти моїх звернень з приводу найгрубіших порушень Конституції залишилися без відповіді. Між Президентом і людьми стоїть могутній клан чиновників, які формують думку Президента і які впевнені, що їхня думка буде схвалена. Так, щоб не допустити на зустріч з приводу 40-річчя нашого випуску, мене заднім числом “викреслили” зі списку випускників фізтеху ДДУ 1960 року. Щоб я не зміг підійти до Кучми і сказати йому щось “не те”.


– У 1994 році ректор Прісняков вважав, що Україні потрібно Рузвельта, а яким майбутнього Президента бачить безробітній академік Прісняков?

– Знаєте, моя відповідь буде абстрактною. Я хотів би, щоб майбутнього Президента не хоронили таємно, як Сталіна, не садили в тюрму за кордоном, як Піночета, не вішали догори ногами, як Мусолліні, і не розстрілювали разом з дружиною, як Чаушеску. Хотів би, щоб він не боявся жити в своїй країні після відставки, не ходив в темних окулярах і щоб за ним не ганялись судді Гаагзького суду. Я хотів би, щоб з нашого Президента брали приклад, як з Віллі Брандта, коли той мав сміливість піти у відставку після компроментації свого всього-на-всього помічника. Або наводили, як приклад, подібно до Вацлава Гавела. Перша особа не повинна бути „своїм в дошку", бо те, що для одного „свій", для іншого чужий. Президент повинен бути батьком. Але не тільки тим, хто за нього голосував і не тільки батьком своєї сім’ї у вузькому чи широкому значенні цього слова.


- В університеті Вас знають, як людину, яка все життя працювала без відпочинку, без відпусток –по 15 годин на добу. І яку вигнали після 40 років такої праці „За прогули”. Ви - єдина людина з України, яка нагороджена міжнародними медалями „За видатні досягнення в космічній освіті” і „За високий рівень внеску в світове ракетне двигунобудування”, людина, по підручникам якої –„Динаміка рідинних ракетних двигунів”, „Динаміка твердо-паливних ракетних двигунів”, „Двигуни літальних апаратів” навчалися (і вчаться до сих пір) студенти, людина, яка була викинута на смітник, стала науковим бомжем. Так що, науковці не потрібні самостійній Україні?

- Навпаки, зараз, коли наука в занепаді, коли втрачені позиції в Космосі, коли йде жорстока боротьба за космічні ринки, потрібно збирати всі сили докупи. Особливо тих, хто був і залишився фанатиком ракетної техніки, хто працював не за страх, а за совість. Але на жаль державні інтереси для владних структур стоять позаду особистих. Тому надіятись на відновлення колишнього передового рівня людьми, зараженими вірусом егоїзму, не варто. Найбільш талановиті роз*їхались, втратили фах. Я з рік тому зустрів свого учня кандидата наук на електроринку. Він був живою рекламою якогось товару. Все це на радість конкурентам. Треба дивитися не в людину, а в справу, яку вона робить для держави. На жаль, у нас все робиться під відомим гаслом: „Є людина - є проблема. Нема людини- нема проблеми”.


-А якщо більш докладно про Ваше виховання?

- У нас вважалося, що людину виховують політнавчання, курси наукового комунізму, ленінізму, які треба було здавати тільки на 4 чи 5. Але, як ми бачили після початку перебудови, незважаючи на блискучі відповіді на екзаменах, інтелигенція за місяць відмовилась від марксистських догм. В західній культурі прийнято, що виховання визначається прикладом батьків, постатями вчителів і курсом етики спеціальності. Своїм вихованням я завдячую батькам і вчителям. Згадую Віру Олександрівну Щербину, учителя української мови і літератури. Вона перша познайомила з письменниками, які потім були викинуті із програм. Я згадую з вдячністю Віру Йосипівну – вчителя математики, яка надала мені впевненості в математичних здібностях. Мислити науково мене навчила Ніна Денисівна Корогод – вчитель української літератури в старших класах. Мені надзвичайно важко було отримати у неї п*ятірку. Тепер я розумію, що вона спеціально тим підтягувала мене на вищій рівень. І зараз згадую свій твір по „Фаті Моргані” на 20 сторінках, про який Ніна Денисівна сказала, що він як дисертація. Це був мій перший досвід „наукової” праці. До речі, наша школа була україномовна (один клас з 5 був російськомовний). Чомусь вважалось тоді, що приналежність до російської мови є приналежність до „вищого класу”. Тим більше було задоволення при написанні контрольних по математиці одному з усіх класів отримати п*ятірку. І школу закінчити єдиному з золотою медаллю. Я повинен сказати, що сільські діти завжди допомагають в домашньому господарстві. На мені лежало піклування про корову, город і ще дещо. Але я потім зрозумів, що пріоритетом батьків в відношенні до моєї участі в домашній роботі завжди було навчання. Батьки робили все, щоб створити мені найкращі умови для навчання. І за це я завжди буду їм вдячним. Кристальна чесність батьків для мене була взірцем. Надійність, відданість державній праці – це те, що я бачив в праці мого батька – машиніста паровозу. Я всмоктав з молоком матері дві різниці – державне і особисте, неприйняття чужого. Можливо, що потім це викреслило моє двокольорове відношення до людей – вор чи чесна людина, ледар чи роботяга. В подальшому моя дружина вивільнила мене від домашніх турбот в ім*я створення мені всіх умов для наукової діяльності. Вона 40 років терпить мою занятість– то треба робити докторську дисертацію, то підручник, то монографію. Все життя я працював в збитки сім*ї в ім*я інтересів держави, України. І нема чого заздрити мені за 45 підручників, монографій, за 700 статей, за 60 винаходів. Все це добуте надлюдською працею. І в СРСР це уміли цінити.


- Дійсно, в часи тоталітаризму талановитих людей шукали. Відомо, що один талант може більше зробити, ніж тисячі посередностей. А зараз яке відношення до талановитих людей?

- Коли Україна стала самостійною, коли здавалося, влада молодої держави була б зацікавлена в більш ефективному використанню наукового потенціалу вчених, ім*я яких щось важить у сучасній науці, їх наукова творча доля не тільки байдужа керівникам, а навіть навпаки чиняться всілякі перепони. Здавалося б, президент Кучма мав би бути зацікавлений в тому, щоб виправити допущену несправедливість відносно людини, що чесно віддала розвитку вищої школи, українській науці все своє життя, реабілітувати вченого, щоб надати можливість ефективно реалізувати свої творчі можливості на благо України. Але все робиться навпаки. Я і члени моєї сім'ї зазнаєм утисків, моя кореспонденція затримується чи взагалі “втрачається”, телефон підслуховується, систематично влаштовуються провокації, погрози по телефону “кровавої помсти”, друковані роботи знищуються – те, що навіть не робилось раніше з “ворогами народу”. По суті, мене штучно, адміністративно і дискримінаційно Кучма і його опричники усунули від всякого творчого життя.


- Так що, Ви жалкуєте про працю в ім'я держави?

- Ні. Як раз навпаки. Я вірю, що цей „Бал Сатани” над Україною кінчиться і пріоритетами стануть не уявні цінності – гроші, секс, насильство, а чесність, порядність, духовна чистота. Знадобляться і фанатики праці на благо України. І цінністю буде не „папірець” кандидата, доктора, академіка, а знання, кваліфікація, професіоналізм. Жаль, що ми втратили не 13 років, а більше, бо рухалися назад.


- А якщо порівняти навчання, студентів, викладачів в ДДУ 50 років тому і зараз . Може бути така фанатична відданість тепер, як колись?


- Дійсно, основне, що ми втратили, незважаючи на самостійність України, це „За державу прикро”. Що зараз? –Якщо повезло: Вкрав (вбив, „кинув”, відібрав чуже) – купив мерседес (бенц, джип) для себе (для сина, для коханки) - побудував будинок (два, три – для сина, коханки) - купив завод (два, три), магазин (два, десять), - купив звання доктора (професора, академіка), - полетів на „Канари” (Анталію, Іспанію, Лос-Анджелес, Тель-Авів), - зробив євроремонт (придбав золотий унітаз), оженився на молодій секретарці – ну і вся фантазія, вся романтика. Якщо не повезло: – вбили, посадили в тюрму, втік за кордон. Народ для чиновників– це бидло, гній для вирощування власного благополуччя. Нема міри багатства, нема турботи про країну, багатство якої – це багатство народу. Веліал править бал. Сатана закинув свої тенета над Україною, „видаючи їх за „стан праведності: перше – це розпуста, друге – це багатство, третє – це оскверніння святого” [Іс. 50:11, 59:5]. А що зараз? Особиста користь - в усьому, любою ціною. Студент був другий –тоді фанатик держави, зараз - фанатик егоїзму. На мене до сих пір показують „наші патріоти” пальцем за те, що в свій час заплатив внесок - свої 500 дол. за прийом України в міжнародну космічну організацію. Нас від колективізму кинули в індивідуалізм, але духовно не підготували. І от тепер царствують сатанинські гасла – убий, вкрадь, прелюбодій.


- А розкажіть про Ваші „університети”. Які вчені на Вас найбільше подіяли?

- Пригадую приїзд в 1957 р. академіка Г.І. Петрова. На пам*ять я не скаржусь і до сих пір пам*ятую все (або майже все). Тому згадую питання і відповіді академіка. Мене вразила жорсткість до халтурної науки. Коли доц. В. Махін поставив питання відносно проблеми теплообміну двигунів і головних частин ракет (про заміну Каліхмана), то Петров дуже різко розкритикував школу проф. Попова з МВТУ, яка примітивно підійшла до розв*язання цієї задачі. Більш за те, із-за такої „безграмотності” вони відмовились від молодих спеціалістів з МВТУ –ось як цінувалась наукова грамотність викладача! (Не те, що зараз –„професор” в виданому підручнику інтеграл пише без диференціалу). Надзвичайно сильну підготовку ми отримали по вищій математиці (доц. Д.Б. Тополянський), по газодинаміці (доц. Шандоров Г.С.), по конструкції двигунів (гол. констр. Іванов І.І., Клімов О.В.), по схемах (проф. Кукушкін В.І., інж. Кашанов Е.М.). Особисто для мене найбільше дали лекції доц. Морозова І.І. по динаміці ракетних двигунів. Залучення до викладацької діяльності провідних фахівців КБП дозволяло університету не тільки не відставати від розвитку РКТ, а навпаки йти попереду. Фізтех ДДУ нам дав досвід впровадження знань в практику, вишколив завжди бути лідером. Був ще один момент, який із-за нашого менталітету може здаватися не істотним, але з моєї точки зору грав наряду з рівнем викладання основну роль. Це закритість дисциплін і неможливість списування, бо готування шпаргалок з секретного курсу були кримінально небезпечним. Тому ми всі вимушені вчити дисципліни як мінімум на трійку.


По матеріалам інтерв'ю Михайлині Скорик для „України молодої” 21 травня 2003 р.




create by atoman 2005     atoman@ua.fm