ГЛАВНАЯ

МИРОВОЗЗРЕНИЕ

АКАДЕМИК НАН УКРАИНЫ
ПРИСНЯКОВ ВЛАДИМИР ФЕДОРОВИЧ

МИРОВОЗРЕНИЕ

ИНТЕРВЬЮ


А ВСЕ Ж ВОНА ОБЕРТАЄТЬСЯ (Столиця №16(416) 19-25 квітня 2002 року)


АКАДЕМІК ВОЛОДИМИР ПРІСНЯКОВ: З УКРАЇНИ Я НІКУДИ НЕ ПОЇДУ( По матеріалам інтерв'ю Михайлині Скорик для „України молодої” 21 травня 2003 р.)

КОЛЕКТИВУ ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ( Газета «Лица», жовтень 2003)

ВЫСОКИЕ ТЕХНОЛОГИИ… КРУЧЕНИЯ ВОЛАМ ХВОСТОВ (Газета «Дзеркало тиждня», № 10 (538), 19 - 25 Березень 2005 року)

ТРИВАЛИЙ ПОХІД ЗА ПРАВДОЮ АКАДЕМІКА В.ПРІСНЯКОВА (Газета «Дзеркало тиждня», № 49 (577), 17 - 23 Грудня 2005 року)

ЗРЯ ПРОМЕТЕЙ УКРАЛ ОГОНЬ У БОГОВ! (Газета «Дзеркало тиждня», №19 (598), Травень 2006 року)

ТОРИЕВАЯ ЭНЕРГЕТИКА — ПРОРЫВНАЯ ТЕХНОЛОГИЯ XXI ВЕКА (Газета «Дзеркало тиждня», № 27 (606) , 15 - 21 Липень 2006 року)

РАКЕТНИЙ СИРОВИННИЙ ПРИДАТОК (Газета «Дзеркало тиждня», № 30 (609), 5 - 19 Серпня 2006 року)

КОСМІЧНИЙ ВІЗНИК (Газета «Дзеркало тиждня», № 43 (622), 11 - 17 Листопада 2006 року)

ФАНТАСТИЧНІ ЗАМАЛЬОВКИ МАЙБУТНЬОГО МОЖУТЬ СТАТИ РЕАЛЬНІСТЮ (Газета «Дзеркало тиждня», № 48 (627), 16 - 22 Грудня 2006 року)

ЧТО ПЬЕМ? РАЗВЕДЕННЫЙ ЯД (Газета «Дзеркало тиждня», № 11 (640), 24 - 30 Березня 2007 року)


А ВСЕ Ж ВОНА ОБЕРТАЄТЬСЯ


Слова, винесені в заголовок, належать середньовічному італійському вченому Джордано Бруно. Прив’язаний до стовпа, під яким інквізитори розпалили багаття, єретик вигукнув: «А все ж вона обертається!» Мав на увазі Землю. Небагато знайдеться нині героїв, здатних піти на смерть заради істини.

І все ж такі люди є і серед нас. Усупереч встановленим правилам і безапеляційному визнанню авторитетів, вони обирають свій шлях і не звертають з нього, яким би тяжким і небезпечним він не був. Історія, яку повідав мені колишній ректор Дніпропетровського національного університету академік Володимир Прісняков, звісно ж, відрізняється від середньовічного аутодафе, але не менш драматична: вченого зі світовим ім’ям „спалили” морально.


Осередки світового прогресу


Появу університетів зафіксовано понад тисячу років тому. Саме вони були осередками прогресу, передової думки, боротьби з інквізицією. Влада в усі часи намагалася підпорядкувати ці джерела духовного життя жорсткому контролю. Дніпропетровський університет не був винятком. Автори збірника ”Повернень з небуття» (Дніпропетровськ. МП “Промінь”, 1995 р.) зазначають. що найбільших переслідувань професура і студентська молодь цього університету зазнали в З0-і роки за звинувачення у троцькізмі. Протягом трьох років тут було заарештовано й страчено ректорів М.Б.Комаровського, М.Г. Куїса та I.М.Єфімова. До концтабору відправлено їхніх дружин і дітей. Розстріляно багато студентів


Репресії тривали й після Великої Вітчизняної війни. Олесь Гончар, тоді ще молодий письменник-фронтовик, після виходу в світ новели „Модра-камінь” писав другові „Я виходжу в світ з тавром на лобі... Цей удар для мене був тим тяжчий, що він із-за спини». Ідеться про фальсифікацію авторської ідеї, намагання виставити українського прозаїка „ворогом народу”. Письменника не кинули до концтабору й не розстріляли, але відомий розвідник Л. Шебаршин висловився так: „Кулі э багна теж можуть бути смертельними”. Якщо пам’ятаєте, ще один твір О.Гончара „Собор” також був підданий нищівній критиці радянських бонз. Написаний він на матеріалах Дніпропетровська, де певний .час навчався і працював в університеті Олесь Гончар. Не маючи жодного наміру проводити аналогії між минулим і сучасним, все ж мушу сказати, що й нинішня державна влада не байдужа до життя університетської молоді та ії викладачів. Особливо ж - до керівництва навчальними закладами. Конфлікт, що ось вже кілька років триває у Дніпропетровську, яскравий приклад невмирущості інквізиторських традицій.


Не хотів би нyдним переліком хронології та вчених ступенів утомлювати читача. Дай Боже кожному, хто прийшов у цей світ, досягти того, що вдалося хлопчині э села Козинка Верхньодніпровського району. Володя Прісняков народився 1937 року в сім’ї залізничників. Дитинство його не для красного слівця, жорстоко обпалила війна. Та й після її переможного завершення хлопцеві жилося не солодко.Середня школа – за багато кілометрів – на станції Верхівцеве. У дощ і в хуртовину міряв він довгу стежку. Книжок не вистачало.Часом у торбі не було й хліба.


Мама – провідниця вагону й тато - кочегар не могли повірити, що син эакінчив середню школу із золотою медаллю. Відомо було їм тіпьки те, що з малечку хлопчик марив космосом, хотів стати пілотом космічного корабля. А коли подався до Дніпропетровська і вступив на фізико-технічний факультет університету, зрозуміли, що то не просто дитяча мрія, а мета. Відтоді все життя Володимира Пріснякова, весь його творчий шпях пов'язані э альма-матер.


Ні, В.Прісняков не став космонавтом, але саме в університеті знайшов своє покликання. Відстань від студента до завідуючого кафедрою теплотехніки й двигунобудування він, здається пролетів на крилах.У 60-і роки молодий вчений (эа плечима кандидатська дисертація, кілька монографій) співпрацював із конструкторським бюро "Південне”, бере активну участь у розробці рідинних ракетних двигунів. У цей час він знайомиться з такими видатними вченими, як Михайло Янгель; Юрій Семенов; Володимир Уткін; В’ячеслав Ковтуненко. Став своїм у колі легендарних творців радянської космічної техніки.


70-і роки – наступний етап наукової роботи. В. Прісняков створює унікальну базу для досліджень плазмово-іонних двигунів. Захищає докторську дисертацію, отримує звання професора. Його праці перекладають іноземними мовами. Запрошують зробити оглядову доповідь на міжнародному симпозіумі”Енергія з космосу” в Парижі. Ознайомившись з ідеями українського вченого японська фірма “Уекі корпорейшн“ дає замовлення авторському колективу на чолі з Прісняковим обгрунтувати можливість роэміщення на поверхні Місяця сонячних енергосистем великої потужності. В США виходить друком монографія, присвячена сонячним енергетичним супутникам, одним із авторів якої є й В.Прісняков.


Аби прислужитися рідній країні в складний перехідний період, вчений пропонує математичне моделювання макроекономіки, що дає змогу розв'язати низку практичних завдань так званої “нестаціонарної” економіки. Та українські чиновники - не японці чи американці: їм до теорії байдуже. Недалекоглядний прагматизм диктує речі прозаїчніші, які для цивілізованого світу здаються дикими.


МОЛЕКУЛИ ВЛАСНОСТІ


Не мені судити, яким адміністратором був В.Прісняков, та два приклади, про які він розповів, додають академікові особливого шарму. Ні для кого не секрет, що перехід від однієї суспільної системи до іншої, котрий у нас дуже эатягнувся, реанімував у свідомості багатьох інстинкт приватного власника. В деяких громадян розігрався апетит до загальнонародного добра. Особливе „слиновиділення” було в осіб, наближених до матеріально-фінансових потоків держави. Правдами й неправдами їм вдалося “прихватизувати” за безцінь чимало цінних об'єктів. Гладко пройшов цей процес і в Дніпропетровську. Якось В.Пріснякову зателефонував один з батьків міста (прізвища з причин відсутності процесуальних доказів не називаємо. -Ред.) і эапропонував: „Пане ректоре, як ви дивитеся на те, щоб повернути в розпорядження мерії студентський клуб?” Колишній царський палац, споруджений князем Потьомкіним для цариці Катерини П, мерський керівник хотів віддати під казино для розваг нової аристократії. Це доходне місце карбувало б свіжу монету не тільки для його власника.


“Пocлухайте, -різко відповів ректор, -цей палац передала університету держава. Ми його реставрували, створили тут кращий в Європі студентський клуб. Навіщо ж перетворювати його на дім сумнівних розвaг?” Здавалося б, інциндент вичерпано. Згодом той же чиновник зателефонував удруге. Тема розмови була іншою: чи не міг би ректор ”посприяти” влаштуванню його синка на юридичний факультет університету? ”Ми приймаємо в університет усіх, крім дітей мафії” -з притаманним йому гумором відповів В.Прісняков.


Як відомо, у кожному жарті є крихта правди. Чиновник оскаженів, жбурнув слухавку. Наступного дня В.Пріснякову зателефонував прокурор міста: „Прісняков, що ти собі дозволяєш? Образив порядну людину...”. Що йому міг відповісти ректор? Що порядність вимірюється не посадою, а іншими параметрами? Та й ця телефонна сутичка в невдовзі вивітрилася з голови. Але не забув образи титулований чиновник. Він зробив карколомну кар'єру й опинився у Києві.


Хмари над головою ректора, який нічого не підозрював, почали згущатися. На початку 1998 року, на Святвечір, додому до В.Пріснякова зателефонував заступник міністра освіти Душенко (прізвище змінене. -Ред.): „Що за листа ви написали Скопенку?” - запитав замість новорічного привітання. „Про наукове керівництво аспірантами” – “Та не про це, -роздратовано продовжив Душенко, –ось послухайте: „Існуючий режим призвів до повного розвалу системи вищої освіти в Україні. Якщо партія влади переможе на виборах, країні загрожує повний крах. Для врятування нам потрібно зібратися, і тому я запрошую ректорів до себе у Дніпропетровськ. Вважаю цю пропозицію своєю власною ініціативою і всю відповідальність беру на себе…”


Далі продовжив з гнівом: „Тут все кипить; міністр мав неприємну розмову з Президентом і прем'єром. Завтра щоб були з поясненнями в міністерстві!” – „Я не писав листа”, - спробував заперечити В.Прісняков. “Але ж він на бланку ДДУ, до того ж стоїть ваш підпис…”


Ректор не поїхав до столиці, пояснення передав факсом. Вважав, що цього достатньо. Проте в міністерстві так не думали. Зібрали кадрову комісію й вирішили сплести ректорові постоли. Завдання, скажу відверто, не з легких: жодних гріхів за В.Прісняковим не водилося - не хабарник, не жигун, не знається на азартних іграх, не зловживає спиртним, у послужному списку самі подяки та нагороди.


Денно і нощно дев'ятеро апаратних спеців збирали компромат на ректора. Повідомлення, як у телешоу, приймали по телефону й поштою. По закутках опоненти ректора перешіптувались: ”Самогубець...», “Біла ворона...”, “Дах поїхав...” В.Прісняков те чув, але не брав до уваги. Перейматися чутками -опуститися до рівня обивателя.


Честь і шпага


На все життя запам'ятав В.Прісняков вислів німецького філософа Канта: “Чи може той, хто став плазуном, черв'яком, скаржитися опісля, що його розчавили?”. У дні переслідувань владою він часто повертався до цього вислову, згадував стажування у Греноблі (Франція). Тут, у старовинному університеті, радянський юнак не лише всотував знання, а й брав уроки честі - відточував вміння володіти рапірою. В ті далекі 60-i роки, коли в СРСР почався рух шестидесятників, В.Прісняков пізнав справжню демократію. Він щиро заздрив своїм французьким oднoліткам. Вони були позбавлені конформізму – пасивного пристосовництва, усталених стандартів, беззаперечного схиляння перед авторитетами. Тут усе було розбіжне з радянським життям.


Відтоді В. Прісняков вважає конформізм трагедією нацїі. Вождизм -великий і малий - завдав невиправної шкоди суспільству. Він привчив наших людей беззастережно виконувати встановлені системою порядки. Ніхто не мав права пopyшувати їх. Ніхто не смів мати власної думки. За всіх вирішували з’їзди, пленуми, політбюро. Все це паралізовувало волю людей, робило їх безсловесними рабами.


Пapостки демократії, що буйно почали проростати в Україні після здобуття незалежності, певно, ні в кого не викликали такого ентузіазму, як у В.Пріснякова. Вчений забуває про своє покликання, активно вступає у громадсько-політичне життя, виступає у пресі, на телебаченні, очолює всеукраїнське об'єднання “Батьківщина”, головна мета якого - боротьба за права людини.


Минає якийсь час і донкіхотство В.Пріснякова поступово згасає. Система, що робила особу гвинтиком держави-монстра, канула в минуле. Однак їі інститути лишилися. Як і раніше, в політиці, бізнесі, науці панують авторитети. Корупція обплутує бюрократичний апарат метастазами злочинності. Державні органи влади зрощуються з криміналом. Він готовий вступити з противником у герць. Але йому не жбурнеш рукавичку в обличчя, не викличеш на дуель. Бо ворог діє, як кажуть у народі, тихою сапою.


Розчарований В.Прісняков з головою поринає в науку. В цей час його інтереси дедалі частіше перетинаються з теоретичними розробками дружини Людмили Пріснякової, кадидата психологічних наук. Він пробує эробити - і це йому вдається - математичну модель психофізичних характаристик людини, зокрема їі емоцій. Адже в епоху постіндустріальної цивілізаціі головним видом технологій стають інформаційні, а координатором автоматизованих систем - сама людина. На жаль, людський фактор не завжди належним чином враховується.


Теорія болю


Цитую: “Біль - це психофізіологічний стан людини, що виникає внаслідок дії надсильних чи руйнівних подразників, які викликають органічні або функціональні порушення” (Л.Пріснякова. Нестаціонарна психологія, вид-во „Дніпро”, 2001 р.). Почуття болю переслідує В.Пріснякова вже третій рік. Коли він потрапив під „ковпак” міністерських чиновників, то й гадки не мав, що його можуть звинуватити. Тиждень комісія попрацювала й виїхала до Києва, пообіцявши надіслати висновки поштою. Та замість документа до Дніпропетровська прибула “трійка” на чолі із заступником міністра і з наказом… звільнити В.Пріснякова з посади ректора „за прогул”. Навіть у відвертих противників ректора одвисли щелепи від здивування. Такого безглуздого мотиву не чекав ніхто. Усім відомого трудоголика Пріснякова, який не знав відпочинку ні в свята, ні в будні й жодного разу не їздив на курорт, перший приходив і останній залишав університет, звіпьнено „за прогул”.


“Haкладене стягнення відповідає тягареві вчиненого проступка, - цілком серйозно писав у наказі міністр освіти Згуровський. - Своїми діями він грубо порушив трудові обов'язки...” Що за маячня: пішла людина у відпустку - грубо порушила, лягла в лікарню – тяжкий злочин. Та найбільший цинізм виявився у резюме: “Наукові заслуги ректора (їх, як бачимо, визнають.-Ред.) ніякою мірою не можуть компенсувати завданої ним шкоди ДДУ...”


Ось тобі й маєш! Виходить, бездоганне керівництво понад 30 років кафедрою, підготовка трьох тисяч інженерів світового класу, включаючи й головного конструктора ракети „Протон” А.Недайводи, директора ”Південмашу” - Ю.Алєксеєва нічого не важать для чиновників? Не варті й ламаного гроша понад 500 публікацій на батьківщині й за кордоном з ракетної техніки, інженерної психології, макроекономіки. До біса міжнародне визнання, почесне членство в багатьох академіях і мережі університетів Європи та Азії. У світі всього десять лауреатів міжнародної медалі МАФ імені М.Маліни ”За видатний внесок у космічну освіту”- серед яких і В.Прісняков.


“Прогул” - перекреслив усі досягнення вченого. Від такої „оцінки” можна не лише впасти в тяжку депресію, а достоту й збожеволіти. Та ще й підписано наказ 30 серпня, напередодні нового навчального року, перед 80-річчям Дніпропетровського університету. Це була справді єзуітська помста високопоставленого чиновника. I не тільки В.Прісняков, а й його вороги здогадувалися, хто був справжнім ляльководом у цьому театрі маріонеток.


„Змирись або впади на коліна й проси змилуватися” - підказували йому. Та це cyперечило життєвій позиції вченого, всьому його єству людини честі. Повзти на колінах, цілувати руку “хрещеному батькові”? Ні й ще раз ні! „Поживеш на пенсію у сто гривень, побачимо, чи надовго вистачить твоєі принциповості…” - зловтішалися опоненти.


Якби звільнили з посади тільки його, В.Прісняков нізащо б не поступився принципами. Але відсторонили від наукового керівництва лабораторією психолoriі й дружину. Не прийняли на роботу до yніверситету після аспірантури сина.


Після тривалих роздумів B.Прісняков вирішив їхати до Киева, шукати захисту в Президента України. Авжеж, вони не чужі один одному: обоє випускники фізико-технічного факультету ДДУ, хоч і навчалися на різних потоках. Глава Держави зустрів однокашника гостинно. Та щойно почалася розмова, напорозі з'явився той, на кого вчений прибув скаржитися. Не заважатиме нашій бесіді?- запитав Президент. Вражений Прісняков тільки похитав головою й у загальних фразах змалював ситуацію, до якої потрапив. Перші особи картинно обурилися міністерським наказом, а Л. Кучма мовив: „Він прижучить твoro міністра”, - й кивнув у бік третього співрозмовника. Той пообіцяв повідомити результати телефоном.


Та минув день-другий, потім тиждень, але жодного дзвінка від великого столоначальника. Тоді він зателефонував до Києва: „Ми вас знайдемо…”, - відповів його помічник. Через сорок днів в університеті оголосили конкурс на заміщення вакансії ректора. В.Прісняков дав телеграму на Банкову, сподіваючись, що президент втрутиться у справу. Та сподівання виявилися марними.


Право і мораль


Судовий марафон, пройдений В.Прісняковим за три роки, міг би стати окремою повістю про наші закони, служників Феміди, правову трясовину, в якій безслідно потонули найгучніші карні справи. Що вже казати про цивільну справу та ще й за статтею “прогул”? Так собі, дріб'язок. Судді такі ж грішні люди, як і всі ми. Розглядаючи ту чи іншу справу, як правило, вони добре поінформовані, звідки в неї ростуть ноги. Відповідним буде й вердикт.


Особливо помітна ця тенденція у розгяді цивільних справ за позовами громадян проти владних структур. І хоча новий Закон “Про внесення змін до ЦПК України” від 10.07.2001 року зрівняв можливості держави й особи, згідно з европейськими стандартами, все ж пріоритети лишилися на боці влади. До того ж багатоступінчаста модель судочинства дозволяє вищій інстанції виправити „помилку” нижчої.


Тому вже на другому етапі (перший В.Прісняков виграв у Жовтневому райсуді міста) ректор зазнав поразки. Дніпропетровський облсуд, який розглядав його касаційну скаргу, на ухвалу судової колегії з приводу відновлення на посаді й оплати за вимушений прогул залишив без задоволення. Посилаючись на те, що термін відпустки не був узгоджений з Міністерством освіти, а до заяви не додано епікриз (виписка з історії хвороби. - Ред.), голова облсуду В. Вихров повідомив В.Пріснякова, що підстав для опротестування судових рішень немає.


Навчений лихом В.Прісняков подає касаційну скаргу до Верховного Суду України й додає в пакет довідку лікаря, копію історії хвороби й пояснювальну записку. В останній він звертає увагу суддівської колегії на те, що процедура погодження відпустки пoлягалa в усній домовленості ректора з міністерством і виданням наказу на самого себе. Так робив він протягом останніх 12 років і жодних эаперечень ні в кого це не викликало. Та все це не справило на судову палату з цивільних справ ВС жодного враження. “…Матеріали справи не дають підстав для висновку про порушення норм матеріального і процесуального права”, - таким було рішення колегіі. Всує лишилося й звернення В.Пріснякова до голови Верховного Суду В. Бойка.


Не моралізуватиму над перипетіями конфлікту, тим паче не вдаватимуся до критики правосуддя. Згадаю з цього приводу лише висловлювання знаменитого російського юриста: «Право і мораль суперечливі поняття. Джерело у них єдине, і справжня іх різниця має полягати, головним чином, у примусовій обов'язковості права порівняно до вільного підпорядковуватися моралі. Звідси зв'язок правових поглядів з моральними ідеями. Чим він тісніший, тим більше забезпечений розумний розвиток суспільства» (Ф.Коні, т.4.).


На жаль, цей розрив у нашій країні досі надто вeликий. Свого часу Наполеон, перебуваючи в засланні на острові Єлени, проаналізував причини своєї поразки. Однією з них він вважав занепад моральності суспільства. «Занепад моральності - це загибель держави як політичної єдності», -вважав великий полководець. Невже ми прагнемо цього?


Під час журналістського розслідування я зустрівся з одним із членів міністерської комісїі, що виїздила до Дніпропетровська «шити справу» В.Пріснякову. «Що ви думаєте з приводу цього тепер, через три роки?» -поцікавився я. «Та що тут думати? Став поперек дороги іншим, не поступився сильнішому, от і отримав по писку... Хай дякує, що лишився живий –могли й порішити».


Ось така мораль. Система не стерпіла винятку й викинула невиправного, на ії думку, ідеаліста за борт. Дуже хотілося б знати: в ім'я чого? Комусь не догодив? Не захотів бути «гвинтиком»? Не прогнувся черв'яком, не плазував…


Історія конфлікту на цьому не завершується. В.Прісняков має намір відстоювати свої честь і право до кінця. Не знайшовши справедливості в рідній країні, він эвернувся до Європейського суду в Страсбурзі. Коли стануть відомі нові обставини цієї неординарної цивільної cпpави, ми обов'язково повідомимо про них читачів.

Ростислав ЛЕБІДЬ


Столиця №16(416) 19-25 квітня 2002 року




create by atoman 2005     atoman@ua.fm